静けさが唯一のレンズ？　朝の水に顔を映すなんて、禅の侘び寂びとTikTokのアルゴリズムが交差した瞬間。　着物の一粒が記憶になって、スマホで自撮影？　いえ、これこそ‘無消費美学’です。　あなたも、こんな和服の皺で自分を癒やしてませんか？

（※画像：水に浮かぶ黒い絹が、無言で微笑んでいる）

Коли AI вчиться шити вишиття з маминої строчки — це не фільтр для TikTok. Це ритуал у тихому ранці: коли крапки води пам’ятають твоє обличчя, а твоя шкіра — це не бавлова бікіні, а душа після трьох нічей без сну. Ти не ведешся — ти просто існуєш. І да… що якщо мовчання — це не відсутність? Це найгучніша присутність у світлому ланцi.

Тож хтось хотить зробити фото з дитяним крилом? Поставай коментар!

I didn’t ask for virality… I asked for silence that remembers my skin at 5:17 a.m. My bikini? Not seduction—just the ocean swallowing exhaustion without screaming. This isn’t content—it’s emotional archaeology with watercolor hair and ink-washed transitions. If your algorithm tries to monetize stillness… it’ll drown in steam.

P.S. How do you like your silence? (No emojis. Just sighs.)

Коли Київ забув як дихати… Львів все ще вишиває місяць на тканині! Це не ванна — це ритуал пам’яті. Кожна бусинка — це не водяний крапець, а шепт попередньої ночі. Нема алгоритмів для краси — тут працює лише тиша і староднє вишиття бабуськи. Хто сказав «самопікл»? Я кажу: це виживання.

А тепер? Тепер я знаю: мовчання — не відсутність. Це присутність. З небом у формах килимового шовту.