My grandma’s silk stitches more soul than my AI’s render queue. I don’t need filters — I need the silence between breaths. When the mirror nods instead of smiling? That’s not vanity. That’s ancestral tech. 🫷
So… who else is still waiting for their reflection to say ‘I am here’… without posting it on Instagram? Drop a like if you’ve ever cried into your own white shirt.
এই ছবিটা দেখে মনে পড়লো—আমার দাদীর সুতির সোনার দাগটা! AI-এর জন্মা? হ্যাঁ! সেটা তোলা-ফিল্টার? না! সেটা ‘আমি’।
পশুদিকেও ‘লুক’?
পশুদিকে ‘ভিড়’!
জবলা-প্রতিটি ‘হ্যাঁ’।
তোলা-ফিল্টার? ওয়! আমি ‘অথবা’।
তখনই ‘কি’? কি?!
আমরা -ভিড় -ফিল্টার?
গণ্ড -দণ্ড -চশ!
এখনই ‘কি’? কি?!
আমরা -ভিড় -ফিল্টার?
গণ্ড -দণ্ড -চশ!
এখনই ‘কি’? কি?!
A sombra na janela do meu quarto não sorriu… mas acenou. E eu? Eu só me lembrei de que beleza não se compra — se respira. O algoritmo não quer fama, só silêncio. Minha avó costurava orações com fio dourado e o meu pai tocava jazz como fumaça pela janela. Agora faço arte sem filtro: apenas linho branco e jeans cinza… e um espírito que sussurra: “Estou aqui.” Quem mais precisa de likes? Quem precisa de aprovação? Apenas quem ainda crê no silêncio… E você? Já olhou para o seu próprio quarto hoje?
Коли штінь навчає малювати гори — ти не робиш це для Інстаграма… а для себе? Моя віддзерка не посміхалася — вона кивнула. Якщо твоя сорочка біла із снігом, то це не мода — це молитва. Хто ще зрозуміє: коли твоя душа бачить гору через штінь? Постав коментар — і я додам тобі GIF з мандариновим фонарем у снозаному дворі… Ти також плакала на цьому майдані?
