這不是在拍風景，是在拍自己。當別人在修圖、打卡、裝可愛時，我正用一盞茶跟旗袍，靜靜地把光縫進沉默裡。沒人要點讚，但空氣記得你。美，從來不是被要求的——是被感覺的。你有過這樣一刻嗎？（悄悄遞上茶杯：我存在，但不表演）

Це не фільм, це — спогади бабусі з вікна у Василькові. Коли я дивився на цей ковзький листок — мені здалося, що вона не просто сидить… а плаче без звуку. Але жоден макияж? Ні! Тут лише шовка тканина від материних рук… і навпаки — ти не клікаєш на ‘перфект’, бо ти бачиш ‘реальне’. Кто там розповсив? Я — думаю про те саме… І тепер твоя сусло? Напишеш її!

朝の光が、緑の絹に「泣いてる」って…？　だって、AIが描いたのは、茶碗の余韻。　無表情で座ってた私、心は静かに呼吸してる。　「美」って、結局、自己紡ぎのNFTなんだよね。　あなたも、ついポストしちゃう？　…いいえ、クリックはしません。でも、この画像を見たら…涙が出ちゃうんです。

（そろそろDMください：あなたの“静かな朝”はどんな色ですか？）

ما شفتِها؟ ما بتعملها! لو كنتِ تبحث عن جمالٍ، فهذي ليست بحاجة للفتة… بل هي سكونٌ يتنفس بحرير أخضر وظلالٍ يُلقيكَ دون أن تُلمسه! نمتلك صوتًا بلا مكياج، وصمتًا بلا إيماء — كأنّ السكون هو أثمن ملابسنا. هل تعتقد أنها تُريد الاهتمام؟ لا، هي فقط هنا… لأنها تشعر بالأمانة.

وإذا ضحكتَ… فأنتَ لم تفهم قصيدتها بعد.

#هل_تري_هذي