Це не фільм, це — спогади бабусі з вікна у Василькові. Коли я дивився на цей ковзький листок — мені здалося, що вона не просто сидить… а плаче без звуку. Але жоден макияж? Ні! Тут лише шовка тканина від материних рук… і навпаки — ти не клікаєш на ‘перфект’, бо ти бачиш ‘реальне’. Кто там розповсив? Я — думаю про те саме… І тепер твоя сусло? Напишеш її!
ما شفتِها؟ ما بتعملها! لو كنتِ تبحث عن جمالٍ، فهذي ليست بحاجة للفتة… بل هي سكونٌ يتنفس بحرير أخضر وظلالٍ يُلقيكَ دون أن تُلمسه! نمتلك صوتًا بلا مكياج، وصمتًا بلا إيماء — كأنّ السكون هو أثمن ملابسنا. هل تعتقد أنها تُريد الاهتمام؟ لا، هي فقط هنا… لأنها تشعر بالأمانة.
وإذا ضحكتَ… فأنتَ لم تفهم قصيدتها بعد.
#هل_تري_هذي
Смотрю на эту картину — и вдруг понимаю: она не рисовала весну… она просто заварила чай в тишине. Никакого фильтра, никакого позирования — только шёлк от тени и воспоминание о бабушкиной иголке. Даже алгоритм плачет от такой красоты… Кто-то кричит “Но это же NFT!” А я молчу и пью чай. А ты? 🫷





