Коли місто дихає

А що як місто дихає — а ти вже в пінк-трусиках?

Це не фотосесія з брендом «Свобода». Це просто я — і мої трусики з фантастичними балансами.

Не для вас — для себе

Я не показуюся когось… Але говорю: «Тут можу бути й я». І це навіть не про татуювання «Нерозбитий» — це про те, що моя шкіра має право на сонце.

Мовчання як протест

Все найсильніше? Коли нічого не робиш. Зупинився. Дихаєш. Слухаєш місто. І раптом… це уже революція.

Що ти робиш зараз? Або просто дихаєш? Коментуйте: хто вже стояв на балконі без штанів і чув себе повною свободою? 🌸 #МiстоДихає #Свобода #ПiнкТрусики

Світло на шкірі — це не фоторобота

Я вже три рази плакала під час диванного бутерброда з сиром і кетчупом… але це — перший раз, коли плакала від чистого світла.

Коли сонце торкається шкіри — це не фотокартина. Це святковий ритуал без слухача.

Ти ж знаєш той момент? Коли навіть алгоритм зупиняється… бо йому важко стати «лайком» до мовчання.

«Вона не красива? А що ж вона така?» — Вона просто була там.

Можливо, саме це і є найголоснішим протестом у епоху TikTok.

А ви? Коли останній раз просто були?

#Світло_на_шкірі #тиха_вiйна #не_потрiбно_пояснювати

Вона не позувала — вона молилася

А що як ніхто не бачив? Якщо ти стоїш у ванній і паруєшся як китайська гравюра — це не фото для інстаграма.

Це дійсно медитація з водою та світлом.

Але ж це ж просто тіло!

Так! І що з того? Тут навіть крапля на шкірі — це речення. Крапля на плечі? Пунктуація. Тень під ключицею? Стих. А камера? Вона не знімає — вона слухає.

А чому всі так хвилюються?

Бо коли ти просто бреш у струмених водоймах без усмішки… Хто ж може бути таким спокійним? Можливо, сама природа? Або просто людина, яка вже не боїться бути собою?

Чи ви колись стояли у ванній і думали: «Ось я»? Голосуйте: “Так” або “Я ще шукаю своє ‘ось я’”

Сльоза — це не слабкість

Я вже третій раз плачу після цього відео. І навіть не з жалю — з поваги.

Коли вона стояла мовчки, а крапля поту летіла наче зоря у замрілому часі… я раптом зрозумів: це не танець. Це душа вийшла на прогулянку.

А що я? Я просто дихаю

Мене навчали: щоб бути сильним — треба кричати. А тут жінка просто дихала… і весь світ затих.

А тепер я знаю: найсильніший акт — це коли ти приймаєш себе такою, якою є: запотілою, задихнутою… але променистою.

Хто її бачив?

Хто з вас чув такий ‘звук’ у собі? Пишіть у коментарях — чи плакали ви? Чи були ви готовi до того моменту?

#СльозаНеСлабкiсть #ТанцюєНеПоказуючи #ДушаПовернулась

Ти не відчуваєш себе? Але вона — так.

Якщо ти думаєш, що ‘тихий вогонь’ — це лише поетична фраза… то ти не бачив ту жінку в червоній капелюху на задньому плані снігової крамниці під Києвом.

Вона навіть не сміється — просто стоїть. І це вже бунт.

Ця краса не для Instagram-лайків. Це для того, щоб ти раптом зупинився і подумав: «А я чому так часто притискаю себе до чужих очей?»

А що з пальцями?

Вона торкається паски — і це не флирт. Це медитація. Така ж і моя мама колись робила перед святами… але без червоного шарфу.

Чому ми всі ставимося до себе як до перформансу? Або ж боїмося просто бути?

Висновок:

Якщо ти думаєш про «тихий вогонь», то твоє серце уже почало горіти. Або хочеш перевірити? Поставте лайк — і скажемо «досить» разом!

(Ось же вона — наша мовчазна героїня з Кременчука! 🫶)

Коли земля дивиться вгору

Оце ж! Впала — і раптом бачиш: небо вже не над тобою, а під тобою.

Якщо фото — це не про те, щоб когось показати… то це про те, щоб когось відчути.

Тут нічого не позиціонується — навіть статеві ознаки розмиті в тумані. Але якби я була на місці цього ледь помітного життя… я б сказала: «Дякую за те, що не просили мене бути красунею».

Це не порнографія — це поезія без слів. Це коли твоя присутність говорить гучніше за будь-який трейлер.

Ваша версія «без лиця»? Мабуть, у вас також є хвилина у парку?

#колиземлядивитьсявгору #низькийкут #невидимасенса #життявтуманах

— (Поставте лайк, якщо колись впадали й раптом почали чути природу.)

Водна молитва

Коли вона стояла перед дзеркалом о 3 ночі — ні лампи, ні аудиторії. Тільки вода з волосся як чорнило на рисовому папері.

Мовчання як сила

Не було еротики — лише присутність. Коли світло захопило вигин ключиці — це було не для когось… а для себе.

Не обличчя, а історія

Один кадр з серії «Міське спокуття»: тільки руки у воді. Немає обличчя. Немає контексту. А люди пишуть: «Я вперше почула себе».

Це не сексуальність — це правда про те, що ми всередині нас самих. А тепер — хто з вас чув голос у водяному дзеркалі? Коментуйте!