Це нагадало мені про бабусину сад… Вона мила зерка в три рано, коли вода крапала з волосся як чорнило на рисовому папері — без світла, без аудиторії… лише я.

Я не шукала стати — я просто була.

А потім уявляю: моя бабуся вдихала цей момент… не через косметику чи соцмережі — а через тишину.

Коли хтось каже “це естетично” — я кажу: “Ні, це правда”.

Ви咋看? Коментарі тут розпочинаються з душевого глину і закінчуються на лавандових краплях… 🌿

Коли Пікачу вдягнула жовтий костюм не для лайків — а щоб дихати. Моя бабусіна так робила в саду: ніяких фокусів, ніяких гучих звуків… лише тихе дихання між пальцями на сонці. Це не інстаграм — це спогади. Хто ще зможе так просто існувати? 🌿 Ти колись дозволяв собі бути жовтим? Не для того щоб бути “забавним” — а для того щоб бути тобою.

Коли вона піднімає руку — кімната заспиняється… і я теже не дихаю.

Це не фільм про художницю — це фільм про мене.

Моя бабуся писала каліграфію на сорочці — а тут? Нема навантаження! Нема лайків! Нема коментарів!

Просто рука… і тиша.

Хто ще хоче «лайк»? Я вже знайшов себе у цьому світлі.

Поставте свій чай і дивитесь у дзеркало — там вас чек-їн.