Це не фільм — це пам’ять. Коли я вдихнув у 4 ранку і побачив бабусину вишиту на вікні — мені здалося, що моя тьотя шила душу в нитях… Не заради чогось в Інстаграмі — а заради того, що сон ще не зник. Хто-небудь забув про те, що краса — це не фото, а дихання між крапивами? Поставте чай. Заплюйте. Це не контент — це розумний сон.

Це не косплей — це спогад. Коли бабуся шила мені вишитку з вишневим мотивом, а я зараз ношу Пікачу… І ніхто не дивиться — я просто дихаю. Це не мода. Це ритуал пам’яті на тлітній стінці після дощу.

Ти пам’яташ свою першу вишитку? Напиши у коментарях — я скину тобі фоторепорт з лавандою.

Чи твоя спідь — це не фати, а чи пам’ять?

Коли я вперше побачив цю спідь у бабусиному дворі — не думав про фати… а про те саме «пам’ять», що шептиться на вікні як із старої вишитки.

Та хто-то згадаєш? Аж моя мама зшила її з квасом… і тепер ця спідь була менше кольором — ніж пам’яттю.

Не дивайся з фатами! Дивайся з тишем!

А ви? У вашому дворі що залишилося? Коментарій: «Моя бабуся шила мене…»

#Пам’ятьНеСпідь