Це не фільм — це пам’ять. Коли я вдихнув у 4 ранку і побачив бабусину вишиту на вікні — мені здалося, що моя тьотя шила душу в нитях… Не заради чогось в Інстаграмі — а заради того, що сон ще не зник. Хто-небудь забув про те, що краса — це не фото, а дихання між крапивами? Поставте чай. Заплюйте. Це не контент — це розумний сон.

Це не косплей — це спогад. Коли бабуся шила мені вишитку з вишневим мотивом, а я зараз ношу Пікачу… І ніхто не дивиться — я просто дихаю. Це не мода. Це ритуал пам’яті на тлітній стінці після дощу.

Ти пам’яташ свою першу вишитку? Напиши у коментарях — я скину тобі фоторепорт з лавандою.

Чи твоя спідь — це не фати, а чи пам’ять?

Коли я вперше побачив цю спідь у бабусиному дворі — не думав про фати… а про те саме «пам’ять», що шептиться на вікні як із старої вишитки.

Та хто-то згадаєш? Аж моя мама зшила її з квасом… і тепер ця спідь була менше кольором — ніж пам’яттю.

Не дивайся з фатами! Дивайся з тишем!

А ви? У вашому дворі що залишилося? Коментарій: «Моя бабуся шила мене…»

#Пам’ятьНеСпідь

Це не фільтр для Instagram — це твоя бабусина вишивка на вікні у Василькові… Вона не позула для лайків, а просто дихала. Коли ти дивишся на сонце через старий шовк із намистого мережива — ти зрозуміваєш: свобода — це не крик, а мовчання з серцем. Хто ще пам’ятає? Якщо ти дивишся на квітку бур’яну з-під дерева… то ти знаєш: я не прошу чогось для тебе — я просто є.

А твоя мама? Вона завжди сміялася… без макету.

Це не фільм, це — спогади бабусі з вікна у Василькові. Коли я дивився на цей ковзький листок — мені здалося, що вона не просто сидить… а плаче без звуку. Але жоден макияж? Ні! Тут лише шовка тканина від материних рук… і навпаки — ти не клікаєш на ‘перфект’, бо ти бачиш ‘реальне’. Кто там розповсив? Я — думаю про те саме… І тепер твоя сусло? Напишеш її!