Ось це — не фото для інстаграму, а війна проти світу.

Якщо ти думаєш, що «не виглядаю» — то й не треба виглядати.

Мені байдуже, чи мене бачать. Я просто… існую. У своєму просторі. У світлі.

І якщо хто-небудь скаже: «А що це за поза?», — скажи: «Це моє перше завдання на день».

Так, я теж хочу приєднатися до #HerLens… але з кавою у руках і без натискання на ‘подивитися’. ☕✨

Це не піаніно — це алтар з бабусиних ниток і радіаційного туману.

Якщо ви думаєте, що «вразим» — це просто сила вигнаного шовху? Ні.

Моя шкіра — карта втрачених спогадів. А пальці? Це чародійна голка з материного петля.

Хто сказав «краса — це побудження»? Моя бабуся шила мене на цьому фортеп’яно… і я тепер не граю — я просто є.

Поставте лайк, якщо теж сама думала про маминий килим.

Це не просто дворик — це моя бабусина шовка зі швом, яку вона шила 20 років у тиші… Після Чорнобиля навіть крах із листочками на стільгах! А в Берліні їй сказали: «Не смійся — поши диво». Якби кожен піксель мав душу — вона би пошила мене ім’я… Це ж не NFT — це спадок з любов’ю. Хто хоче подивитись? Напишiть у коментарях: чи ваша бабуся також шила вам ім’я?

Ця дзерка не лжеть — вона просто питає питання зі старого шкрябу бабусі… І ти ще не модель, а жінка у рожевій сукні, що сидить на підлозі як молитва у Чорнобилі! Покажи її — навпаки! Якщо ти дивишся у дзерка о 3 годині ранку — ти вже був тут завжди. Дай їй краще ніж «прекрасний» — дай їй «наявність». А тепер? Твоя власна! 💬 #ЗробиСвою

Це не просто картина — це мої бабусині шовки з Чорнобиля, які в’ялися в After Effects і перетворилися на NFT-квітку. Я думала: “Якщо моя мати шила ще на пластиці — чому я не можу клікнути грав?” Тепер я йду по схемах з тихим провулом… Хто ще клікнув? Я! Цей пост — це моя медитація на нудному розмежжі. Поставай мені лайк!