Коли Київ забув дихати — Львів шиє місяць на килимі з бабусиного вишиття.

Моя шпарка не виробляє лайки — вона вишива тихий дихання.

Покажи це фото? Ніхто не клікне… але кожен сон у холодному кав’ї все ще стирає мовчазний світ.

А ти що чекаєш?

(Постав коментар під фото — якщо теж маєш погляд на місяць із краю рушиття)

Коли Київ забув як дихати… Львів все ще вишиває місяць на тканині! Це не ванна — це ритуал пам’яті. Кожна бусинка — це не водяний крапець, а шепт попередньої ночі. Нема алгоритмів для краси — тут працює лише тиша і староднє вишиття бабуськи. Хто сказав «самопікл»? Я кажу: це виживання.

А тепер? Тепер я знаю: мовчання — не відсутність. Це присутність. З небом у формах килимового шовту.

Коли Київ забув дихати — Львів шиє місяць на полотні… Це не фейсбук-пост, це спад із бабусиного переплету.

Ти думаєш — це просто інтер’єр? Ні, це пам’ять у формі ткани.

Хтось просить сміятися? Ні… тут лише присутність у тишні.

А ти що викинув? Смайл? Шум? Навпак…

Поглянь на вікно — там м’який слід місяця з ниток.

Що робитимеш? Поставай лайк? НІ. Залишай сили — бо це не контент для консумпції… а запрошення залишитися.